Недiля 15-та пiсля П’ятдесятницi

 (Мф. 22, 34-46)

  1. І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи:
  2. Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?
  3. Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою.
  4. Це найбільша й найперша заповідь.
  5. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе.
  6. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять.
  7. Коли ж фарисеї зібрались, Ісус їх запитав,
  8. і сказав: Що ви думаєте про Христа? Чий Він син? Вони Йому кажуть: Давидів.
  9. Він до них промовляє: Як же то силою Духа Давид Його Господом зве, коли каже:
  10. Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм.
  11. Тож, коли Давид зве Його Господом, як же Він йому син?
  12. І ніхто не спромігся відповісти Йому ані слова… І ніхто з того дня не наважувався більш питати Його.

 

В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Дорогi браття i сестри!

 

У сьогоднiшньому євангельському читанні говориться про тi взаємини, якi повиннi бути у нас, християн, з Богом.

 

А яке насправдi в багатьох з нас ставлення до Бога?

 

Якщо добре вникнути в це питання і проаналізувати його, то вiдповiдь на нього доведеться дати невтiшну: нiяке.

 

Для одних Бог помер, а в iнших ставлення до Бога цiлком байдуже.

Є й такі, що вважають себе атеїстами.

 

Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його вiдчуваємо.

 

Ми живемо неначе поза Богом, поза Його заповiдями.

 

Не в Нього шукаємо натхнення i допомоги.

 

Не до Нього зверненi нашi почуття.

 

I головна бiда в нашому життi, основна причина занепаду духовно-морального життя людини полягає у тому, що ми не маємо з Богом особистих стосункiв.

 

Особисте ставлення до Бога полягає в тому, щоб умiти уявити Його собi реально, як уявляли Його собi тi подвижники благочестя, якi, не бачачи Його, бачили i, не чуючи Його, чули, на противагу тим сучасникам Христа, якi й, бачачи Його, не бачили i, чуючи Його, не чули.

 

Християнство – це вiра в те, що Iсус Христос є Син Божий.

 

“Ви за кого Мене вважаєте?” – це було вирiшальне питання, поставлене Iсусом Христом перед Своїми учениками.

 

“Ти є Христос, Син Бога Живого”, – вiдповiв апостол Петро (Мф. 16,16). Тому для православного християнина Господь наш Iсус Христос є життєвим центром i джерелом духовної i творчої сили.

 

Iсус Христос нiчого так наполегливо не вимагав вiд Своїх ученикiв, як безумовного єднання з Ним як з особистiстю.

 

Вiн велiв iти слiдом за Ним до крайньої межi, аж до несення кожним свого хреста.

 

“Хто не бере хрест свiй i не йде слiдом за Мною, той недостойний Мене” (Мф. 10, 38).

 

З такою ж наполегливiстю Вiн звичайно вимагав виконання волi Божої.

 

Чого Iсус Христос добивався для Свого Небесного Отця, того самого Вiн вимагав i для Самого Себе.

 

“Вiруйте в Бога i в Мене вiруйте” (Iн. 14, 1).

 

Якщо Iсус Христос говорить, що “перша i найбiльша заповiдь” – любити Бога усiм серцем i всiєю душею, то в тому ж владному тонi Вiн говорить i про Себе: “Хто любить батька чи матiр бiльше, нiж Мене, недостойний Мене; i хто любить сина чи дочку бiльше, нiж Мене, недостойний Мене” (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).

 

У вимозi Iсуса Христа виявляється така самосвiдомiсть, яка перевершує всi людськi межi.

 

Iсус Христос не ставить Себе поряд з Богом, Вiн – Сам Бог.

 

Наша думка зупиняється i нiмiє язик, коли ми усвiдомлюємо, що в часи, доступнi iсторичному пiзнанню, жив Богочоловiк, хлiбом Якого було творити волю Отця Небесного.

 

Тiльки цю волю Вiн шукав i любив у всi Свої як радiснi, так i тяжкi днi. Вiн не ухилявся вiд неї нiколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом грiха, нiколи не мав потреби в покаяннi. Навiть в останню годину Вiн не просив за Себе, а лише за iнших.

 

“Прости їм, Отче, бо вони не вiдають, що чинять!”

 

Вiн перетворив усе Своє життя на молитву. Його серце палало любов’ю до людей: бiдних, струджених i обтяжених грiхами.

 

Вiн завжди йшов назустрiч людському горю: зцiляв хворих, повертав зiр слiпим, воскрешав мертвих i прощав грiхи.

 

I ця Людина сказала: “Я Син Божий! Я i Отець єдине”. Вiн усвiдомлював Себе Творцем неба i землi, Спасителем свiту i майбутнiм Суддею всесвiту.

 

Бо нiде, нiколи i нi в кому на землi не проявилися так слава i всемогутнiсть, святiсть i любов Божа, як в Iсусi Христi!

 

Святе i Божественне свiтить нам у життi Господа нашого Iсуса Христа в такiй повнотi, з такою життєвою правдою i з такою переконливою яснiстю, що ми повиннi, подiбно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не ослiпнути вiд свiтла, яке виходить вiд Христа.

 

Усi святi, якi дiйсно стали для Нього близькими, якi жили в Ньому i для яких Вiн був живий, – всi вони черпали в Ньому свою життєву силу й були блаженнi цим.

 

Вони спрямовували всi свої душевнi сили на те, щоб розбудити в собi це почуття людської близькостi до Христа Бога.

 

Скiльки великих художникiв всiх часiв намагались у своїх творiннях – iконах i картинах – втiлити образ Богочоловiка, який одухотворяє людську душу.

 

Лише в любовi пiзнається Бог. “Кожен, хто любить, народжений вiд Бога i знає Бога. Хто не любить, той не пiзнав Бога, тому що Бог є любов” (1 Iн. 4, 7-8).

 

Немає  більш сильних і глибоких слів про любов, ніж ті, які сказав апостол Павло в главі 13 Першого послання до коринтян.

Ці слова називають «Гімн любові». «Якщо я говорю мовами людськими й  ангельськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка, або бубон, що дзвенить.

Якщо маю дар пророцтва, знаю таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що можу і гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо.

І якщо я роздам усі свої маєтки і віддам тіло на спалення, та любові не маю, – немає мені в тому ніякої користі .

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить .

Любов ніколи не перестає, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується.

Є: віра, надія, любов, але любов з них більше » (1 Кор. 13).

Любов понад усе, вона вища від всіх духовних дарів, – говорить апостол Павло. Шлях любові – це шлях найкращий, тобто шлях, який перевершує дію всіх духовних дарів в тому випадку, якщо ми користуємося цими дарами без любові, яка покликана координувати і гармонізувати використання дарів.

У нашому повсякденному житті словом «любов», як правило, позначається почуття (емоція). Коли, наприклад, кажуть, що Іван любить Марію, то мають на увазі певне більш-менш глибоке почуття, яке Іван відчуває до Мар’ї.

Апостол же описує любов не як почуття, не як емоцію. Він показує її прояв у дії, говорить про те, як ведуть себе ті, хто любить. По суті словом «любов» апостол описує святе життя, яку виробляє в нас повнота Святого Духа.

Любов у нас – завжди від Духа Святого, Справжня любов диктує мотиви наших вчинків і пояснює їх.

Перебування в стані справжньої любові – це найважливіша характеристика зрілого християнина, характеристика святого. А до святості покликані всі ми, тобто всі ми покликані до любові.

Любов – це живий динамічний центр, який збирає, координує, організовує і регулює духовні дари. Любов направляє дію духовних дарів, орієнтує їх дію на служіння ближнім во славу Господа. Можна сказати, що любов – це необхідна і достатня умова правильного користування духовними дарами. Дарування марні, якщо ними користуються без любові.

Вищий вид любові – це любов до Бога, яка виявляється насамперед у нашій любові до ближнього. Без любові до Бога неможлива і справжня любов до ближнього. Апостол Іоанн стверджував: «Хто каже:” я люблю Бога “, а брата свого ненавидить, той неправдомовець; Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить» (1 Ін . 4:20). Будь справжня любов – це, в кінцевому рахунку, любов до Бога.

 

О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирi друзi-ученики.

 

Сотвори так, щоб Твоя досконалiсть, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповiдi i Твої дiла полонили нашi душi, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нiчого для себе вiд цього не чекаючи, i в цiм служiннi знаходили всю повноту життя i радостi.

 

Дай нам любити Тебе тiєю любов’ю, якою любили Тебе мученики i всi святi!

 

Дай нам славити Тебе так, як славили вони!

 

Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, iстиною, життям, вiдрадою i втiхою. Амiнь!

 

Завдання для духовного розвитку

 

Прочитайте фрагмент Євангелія від св..Матфея, розділ 22, вірші 35-46 і пороздумуйте над ним.

Якого є головна ідея прочитаного Євангелія?

Як ці два види любові пов’язані між собою?

У чому проявилася любов Божа до людини?

Як зазвичай розуміють любов люди?

Чим відрізняється любов Божа і любов людська?

Що писав про любов Апостол Павло?

Чи вмієте ви любити?

Чи любите ви людей? Згадайте кого конкретно.

Що означає любити людей?

Чи любите ви Бога?

Що означає любити Бога?

У чому проявляється ваша любов до Бога?

Як примножувати у собі любов до Бога і любов до людей?